Захар Сергєєв – депутат Дніпропетровської обласної ради, член фракції «Громадська сила», який від початку повномасштабного вторгнення став на захист України і пішов на фронт добровольцем. На даний час він відновлюється від поранення, отриманого під час виконання бойового завдання, а після цього знову збирається відправитися на передову.
– Захаре, ти пішов на війну добровольцем. Коли ти ухвалив для себе рішення, що маєш бути на фронті?
– Одразу як почалася війна. Це було свідоме рішення. Тим більш мене вразило, що у перші дні, коли ворог мабуть чекав паніки серед українців, не було розгубленості, була атмосфера єднання, рішучості захистити нашу країну. Це надихало. Це був пік прояву патріотичного духу, і мене звичайно ця хвиля підхопила. Десять днів мені знадобилися, щоб все зважити і знайти той підрозділ, де б я міг ефективно воювати. І такий підрозділ я знайшов, де усі були добровольцями, максимально вмотивованими і готовими захищати країну. Це при тому, що наша бюрократична машина виявилася не здатною одразу налагодити потрібні процеси. П’ять місяців я взагалі не отримував зарплати. Амуніцію довелося купувати самому, десь допомогли волонтери. Ми воювали не за гроші.
– Не так багато депутатів, які б не скористалися своїми привілеями чи зв’язками, щоб залишитися в тилу. Як ти до цього ставишся?
– Кожен робить власний вибір. Я не знаю, скільки депутатів воює, але вони є. Наприклад, мій командир – заступник голови обласної ради, але в іншій області. Взагалі, в нас підібралася в підрозділі команда різного віку і соціального статусу. І молодь, і люди середнього віку. Бізнесмени, айтішники і т.і. Навіть моряк, який працював на британську нафтовидобувну компанію і мав зарплату 10 тисяч доларів на місяць. Як почалася війна, він зібрав речі і приїхав, компанія навіть на амуніцію йому скинулася. Тобто не мало значення, ким була людина до війни, головне – що кожен взяв у руки зброю і відомо пішов воювати.
– Тобто не всі у підрозділі були досвідченими військовими? В тебе була якась підготовка?
– Так, я займався спортом, ще у 2014 році, коли почалося АТО, побував в тій «атмосфері». А загалом більшість були без досвіду. Лише командир і кілька бійців. Проте нас готував відомий Денис Десятник. А коли з тобою поруч такі люди, і вони разом з тобою ходять на завдання, в тебе є упевненість, що у разі стресової чи непередбачуваної ситуації буде ухвалене правильне рішення, яке збереже життя бійцям.
– На яких ділянках фронту тобі довелося побувати?
– Був на Харківщині, на Донбасі, у Херсонській області під час контрнаступу. Спеціалізація – кулеметник. Потім отримав поранення – і кульове і осколкові. Один з осколків в нозі досі не витягли, бо надто глибоко потрапив.
– Не є таємницею, що в певних куточках України попри війну залишилася достатня кількість прихильників «русского мира». І виникає питання, а чи варто класти життя наших героїв за тих, хто ментально не українець?
– Так, лояльного росіянам населення достатньо, особливо серед людей пенсійного віку. Хоча є і молодь. Я знаю приклад, коли у 2014 році була підлітком, а зараз воює проти України. Російська пропаганда зробила свою справу. Я сам деякий час прожив на Донбасі, тому знаю місцевий менталітет. Наприклад, у шахтарських містечках чоловіки дуже важко працюють, а єдине дозвілля – це п’янка. І коли людина хильне зайвого, вона вмикає телебачення, а там всі дивляться російські канали, які «накачують» ненавистю до України. До того ж, багато хто має родичів у Росії чи їздить туди на заробітки. Але чи варто ризикувати життям для їхнього звільнення? Ну, по-перше, ми звільняємо не їх, а нашу землю. Якщо до вас у дім хтось прийде, почне грабувати, робити все, що йому заманеться, а ви промовчите, то це триватиме безкінечно. По-друге, на окупованих територіях багато людей, які вважають себе українцями, які хочуть повернутися додому.
– А довелося спілкуватися з окупантами? Яка в них мотивація?
– У тому бою, де я отримав поранення, ми взяли трьох полонених. Це були контрактники-вдвшники, які прослужили вже п’ять років. Яка в них мотивація? Мабуть гроші, вони ж все одно правду не скажуть під дулами автоматів. Взагалі у росіян якийсь культ війни – все нищити, загинути за свою країну. Цим ми відрізняємося від нас. В Україні все-таки культ життя. Так, в нас є корупція, інші проблеми, але ми намагаємося щось будувати, розвивати країну. Взагалі я не хочу гинути за свою країну, я хочу нищити тих, хто прийшов у мою країну зі зброєю.
– Як змінився настрій на передовій з початку вторгнення?
– На мій погляд, менше мотивованих стало. Люди гинуть, люди отримують поранення. А до цього додається розчарування у державі. Усі ці корупційні скандали сильно впливають. Хто б що не говорив, а на фронті військові в курсі новин. Коли ти читаєш, що то на яйцях вкрадуть, то на куртках, то ще якісь «зашквари». Це все не додає мотивації.
– А як військові ставляться до того, що для одних захист країни – це свідомий вибір, а дехто вважає, що війна «десь там»?
– У кожного індивідуальна реакція. Бо у кожного своє сприйняття реальності. Захищати країну чи ховатися – це питання сумління кожної людини. Звісно, тим, хто на передньому краї важко. Все-таки людська психіка має свою межу. Коли ти постійно ризикуєш життям, перебуваючи у критичних ситуаціях, то вигоряння все-таки відбувається. Звикнути до цього неможливо. Так само сприймається і ситуація на фронті. Я був і там, де ЗСУ йшли у наступ і всього вистачало, і там, де була критична ситуація і не вистачало снарядів і т.і. Військовий не бачить всієї картини, він бачить лише те, що бачить в тому місці де перебуває. Наприклад, коли я перебував у шпиталі у Миколаєві, до нас почали масово надходити поранені з позицій де було важко. Коли в сусідній корпус прилетіла ракета, нас перевезли до Одеси, а за півтора тижні наші звільнили Херсон. Тобто здавалося, що все погано, а тут звільнення Херсону.
– Попри перебування на фронті, ти залишаєшся депутатом Дніпропетровської обласної ради і членом команди «Громадської сили». Чим на твій погляд в умовах війни має займатися облрада?
– Перш за все, задовольняти потреби наших військових. Розвиток ВПК – це загально державна справа, але обласні ради мають сприяти виробництву оборонної продукції в себе. Тим більш, що наша область – потужний промисловий регіон, і ми здатні випускати ті ж дрони, чи іншу техніку на потреби ЗСУ. Треба працювати і витрачати кошти в цьому напрямку, а також на підтримку військових. Лідер нашої фракції Руслан Краснов, який теж воює, ініціював створення реабілітаційних центрів для наших воїнів на базі обласних лікарень. Він став співголовою робочої групи з питань організації реабілітаційної допомоги для військовослужбовців при Дніпропетровській ОВА. Це дуже важлива і актуальна тема. Штаб Загіда Краснова з першого дня війни допомагає і військовим, і мешканцям області, і переселенцям. І все це робить за власні кошти з Фонду Краснова. Зараз взагалі всі ресурси треба кинути задля нашої Перемоги.
– Це взагалі найбільш актуальне питання – коли закінчиться війна, тобто коли буде Перемога?
– Коли закінчяться бойові дії – не знаю, бо я не працюю в Генштабі і не знаю повної картини. А щодо Перемоги – ми вже перемогли. По-перше, Україна стала для всього світу країною-брендом – символом свободи, мужності, героїзму. І нам важливо зберегти цей бренд, не дозволити корупції чи іншим негативним моментам все це зіпсувати. Бо це коштувало нам тисячі життів. По-друге, ми вже перемогли, бо наші люди незламні. Подивіться на Дніпро. Після півтора року війни місто живе, працює, жодні обстріли не зламали людей. І це дуже важливо.
– Які особисті плани на найближчий час?
– Відновитися після поранення і повернутися на фронт. Я відчуваю в собі сили, якщо хочете, внутрішній драйв і бажання і надалі захищати свою країну.